Кожна така лялька - УНІКАЛЬНА! Очевидно, оце і є аутентика. Поки що їй трішки більше півстоліття, але...хто зна... Отож, у моїй майбутній книзі ПРО УКРАЇНСЬКУ НАРОДНУ ЛЯЛЬКУ УКРАЇНСЬКОЮ, яку я вже уявляла вживу багато-багато разів - але усьому свій час - буде й про лялькарку, яка не називає себе лялькаркою, бо вона таких лялечок із паперу робила, коли була маленькою дівчинкою. Адже про справжню фабричну навіть і не мріяла.
Моя героїня лише згадує, як колись тато повернувся із відрядження, а там десь ночував у знайомих і ті пропонували йому взяти своїй доні ляльку. Фабричну!
Тато був людиною скромною, то й відмовився. А доня виросла й досі пам'ятає, як її позбавили ляльки. Бо тата тоді навіть мама сварила:
- Як то так не привезти дитині ляльки!
На моє прохання пані наробила мені чимало паперових лялечок. Хоча...кожного разу під таким моїм тиском (саме тиском), бо вона не вважає їх чимось особливим, і взагалі не розуміє, як я дізналася, що вона ЇХ ВМІЄ РОБИТИ. Але ж я дізналася!
Бабуся мене навчила десь у років 6-ть спілкуватися із майстринями й бути уважною до кожного їх слова. Із бабусею ми ходили до її подруг, яких я також називала бабушками. Мене пригощали пиріжками, свіженьким молоком "щойно з-під кози", вишнями...чи що там було стигле по ходу візиту...
Пригостити дитину - то було найперше, а потім вже ми роздивлялися рукоділля.
